До фонду бібліотеки надійшло нове видання – збірка поезій молодого автора- фронтовика Андрія Фімовича «Протилежність написаного».
Про автора. Андрій Єфименко ( творчий псевдоним Андрій Фімович) народився у 1991 році на Донеччині. Після закінчення школи навчався у Донецькому інституті фізкультури і спорту. Спочатку російської агресії 2014 року добровольцем пішов захищати свій рідний край, брав участь у захисті Донецького аеропорту. Пізніше отримав поранення.
Андрій Фімович — воїн, який повернувся і навчився говорити через поезію. І ці слова залишають слід. Перша його збірка – «Повернення до себе» — книга, яка говорить замість тих, хто мовчить після війни. Без прикрас. Без фільтрів. Тільки правда, яка пробирає до мурах.
«Протилежність написаного» – нова збірка поезій, яка вийшла у 2026 році
Це не просто збірка віршів. Це — діалог між серйозним і смішним, глибоким і легким, тим, що сказано, і тим, що відчувається між рядками.
У книзі «Протилежність написаного» поєднуються: серйозна лірика, що змушує замислитися та гумористичні вірші, які відкривають інший бік реальності, контрасти, у яких кожен знайде себе.
Це книга про: внутрішні суперечності, щирість та іронію, світ, який не завжди такий, як здається. Особливість книги — QR-коди, що роблять читання живим: скануй і відкривай більше, ніж просто текст, слухай, дивись, відчувай.
«Протилежність написаного» — це коли слова мають інше обличчя. Відкрий для себе більше, ніж написано.
Безвісті зниклий
Не грім там — глуха, невиговорена тиша,
Не крик — тільки вітер над степом колише,
І небо низьке, наче стомлений дах,
Що знає: тут хтось загубився в шляхах.
Не “вбитий” — бо слова такого нема,
Не “живий” — бо мовчить уже довго пітьма,
Між “є” і “нема” він завис, як межа,
Де навіть молитва не знає кінця.
І мати вночі не гасить вікна —
Раптом дорогу згадає вона,
Раптом повернеться — втомлений, свій,
І скаже тихенько: “Я просто живий…”
А глина мовчить. Вона бачила все:
Як день обривався на півголосі,
Як руки стискали холодний метал,
І як хтось востаннє ім’я прошептав.
І Бог приходив. Не в світлі — в пилу,
Сідав біля поля, як батько в жалю,
Торкався землі, що тримала сліди,
І довго мовчав серед тої біди.
— Чому ти мовчиш? — запитала земля.
Тут стільки історій… і жодна — ціла.
Тут навіть хрести не знаходять імен,
Лиш вітер читає їх знову і знов.
І Бог не відразу озвався на те,
Бо навіть для нього є біль, що росте,
Є тиша, яку не розбити словам,
І правда, що важча за камінь і храм.
— Я знаю кожного, — мовив нарешті, —
І тих, що лежать, і тих, що у вісті,
І тих, хто між вами — без дати й кінця,
У списках, де замість життя — порожнеча.
Та знай: він не просто пропав у землі,
Він став її пульсом у темній імлі,
Він в кожному кроці, що йдеш ти щодня,
Він там, де болить — і де держить весна.
— Але ж його ждуть… — прошептала вона.
— Його не відпустять ні дім, ні весна…
І саме тому він ніколи не щез,
Бо пам’ять сильніша за втрату і стрес.
І глина заплакала — вперше за час,
Бо сльози бувають і в тих, хто без глаз,
Бо навіть земля не витримує мить,
Коли хтось безвісти навіки звучить.
І десь на світанку, де світло тремтить,
Де тінь відступає і день ще мовчить,
Здається на мить — крізь повітря і час
Хтось тихо додому повернеться… в нас.
А. Фімович
