Володимир Хавкін – бактеріолог, імунолог і епідеміолог. Творець перших вакцин проти чуми і холери. Він − корінний одесит, який закінчив школу в Бердянську, потім Одеський університет. Його ім’я прославлене на весь світ, як творця першої вакцини проти чуми і холери: він першим в 1892 р. в розпал епідемії в Європі ввів власну вакцину самому собі, ставши національним героєм Франції тих років; в Індії його шанують як божество, називаючи, як і Ганді, Махатма — «батько нації», а також «великим білим зцілителем». Його ім’ям названо створений ним інститут в Бомбеї − найбільший центр з вивчення чуми і холери в Південно-Східній Азії; він єдиний українець, нагороджений одним з вищих орденів Великобританії з рук королеви і лише на своїй батьківщині Володимир Хавкін так і залишився невизнаним. Чиновники царської Росії не могли пробачити вихідцеві з України «гріхи» його студентської молодості – під час навчання в Одеському університеті Хавкін був активістом «Народної волі», що у 1882 році здійснила замах на військового прокурора генерала Василя Стрельникова. Антон Чехов говорив про доктора Хавкіна: «Це найневідоміша людина, великий філантроп, якому аплодує вся Європа, а на батьківщині він нікому не відомий».
Серж Лифар – український балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників ХХ століття. Народжений у передмісті Києва, він з дитинства заслухувався розповідями про героїчне минуле України, але в 1922 році був вимушений емігрувати до Парижу, де був засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Сучасники називали його «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття». За 26 років роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету.
Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», − говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Мосьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто зробив із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». Він так і залишився «персоною без громадянства» − не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився.
Ось про кого ми дізналися з розповіді співробітника Наукової бібліотеки Семенюк Наталії Михайлівни, які можуть бути прикладом для нас безмежної любові до рідного краю та відданості улюбленого ділу.
Студент 12 ЕЕ групи Заяць Артем
