Можна тільки дивуватись, як в одній людині сплелися безмежна жіночність, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість, незламність. Творче життя і героїчна смерть Олени Теліги спричинилася до того, що вона стала символом невмирущості української нації».(Надія Миронець, нарис «І злитися зі своїм народом»)
Олена Теліга. Життєвий і творчий шлях
Ця українська поетеса народилася в українській родині, яка довгий час жила в Москві, потім в Петербурзі. Шовгеніви багато мандрували: були і на Кавказі, і в Фінляндії.
Олена Теліга добре знала французьку і німецьку, але українську, до того як потрапила в Україну, майже не знала, їх родина була російськомовна.
Перші вірші Теліга написала російською.
Коли Олені було 12 років їх сім’я перехала до Києва, і дівчинка пішла навчатися до звичайної школи. Через кілька років батька відправили працювати до Польщі, а Олена з марір’ю залишилася в Києві. У них майже не було грошей на їжу, тому дівчина була змушена полоти городи в селах під Києвом, допомагати матері продавати або міняти речі.
1922 року Шовгеневі мігрували до Чехословаччини. У період, коли батько поетеси очолював Українську господарську академію (Чехословаччина), Олена навчалася в Українському інституті імені М. Драгоманова на історико-філологічному факультеті (1923-1929, Прага). Саме там вона зрозуміла, що є українкою.
Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”.
У 20 років вона закохалася і одружилася. Її чоловіком став Михайло Теліга. Перші роки жили вони бідно. Олена, щоб заробити гроші й вчителювала, і брала участь в кабаре, і навіть підробляла моделлю.
Теліга мала дивовижну здатність зачаровувати чоловіків. І хоча вона не мала надзвичайної краси, але її шарм та харизма зачаровували багатьох.
Восени 1941 року письменниця нелегально потрапила в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал “Літаври”. Жила на конспіративних квартирах, займалась напівпідпільною видавничою діяльністю.
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти, вона знала, що ризикує, але тікати з Києва не хотіла. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. У приміщенні Спілки гестапівці заявили: хто не належить до Спілки, може йти додому. Михайло Теліга, який до Спілки не належав, а був там з Оленою, цією можливістю не скористався і був арештований разом з нею.
У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». Олені було лише 36…
Місце та дата загибелі поетеси та її чоловіка невідомі, але оскільки у лютому відбувались масові розстріли у Бабиному Яру, то 21 лютого 1942 року прийнято вважати днем пам’яті Олени Теліги, її чоловіка та інших членів ОУН, розстріляних нацистами в Бабиному Яру.
Серце Олени Теліги, Українки з великої літери, тієї, кого називатимуть Божим перстом, зупинилося на тридцять шостому році. Похоронили без останньої сповіді, без труни. А відтак згадуватимуть як про ту, яка разом із Лесею Українкою – “найвизначніша жіноча постать в українській літературі”.
∗∗Моя душа й по темнім трунку
Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухати порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.
Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
З вогнем отрути чи вина…
Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду день і ніч
І йти крізь грудні – в теплі квітні,
Крізь біль розлук – у щастя стріч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.
За інформацією к.філол.н., доц. Оксани МАКСИМЕЦЬ

