7 листопада згадуємо нашого земляка, політичного та військового діяча, командувача Революційної повстанської армії України, керівника селянського повстанського руху 1918–1921 років Нестора Івановича Махна (1888–1934).
«Батько Махно» і махновці – одна зі значущих сторінок Української революції 1917–1921 років. В офіційну політику історичної пам’яті Махно вписується зі знаком мінус, як негативний персонаж. Утім, він був однією з найяскравіших постатей тієї доби, і очолюваний ним рух чинив дуже великий вплив на перебіг подій.
Діяльність Махна виходить за межі Української революції – він був своєрідною проміжною ланкою між українською національно-визвольною боротьбою і російською громадянською війною. У значній мірі саме Махно двічі, в 1919-му і в 1920 роках, зумовив поразку російського білогвардійського руху.
Народився Нестор 26 жовтня (7 листопада) 1888 року в Катеринославській губернії в невеликому селі Гуляйполе. Батько – Іван Міхненко – працював кучером у пана, мама – Євдокія Міхненко (уроджена Передерія) займалася вихованням п’ятьох синів, серед яких Нестор був наймолодшим. Початкову освіту отримав в школі рідного села. Через кілька років став робочим на заводі.
У 1906 році став членом в молодіжному гуртку анархістів-комуністів “Спілка бідних хліборобів”, що діяла на Катеринославщині. З тих пір брав участь в декількох нападах на купців, промисловців.
В 1906-1908 роках Махна за участь у експропріаційних акціях кілька разів заарештовувала. Одного разу його навіть засудили до смертної кари, але після замінили вирок довічною каторгою. Так що в 1911 році Махно був поміщений до Бутирської в’язниці.
Після Лютневої революції 1917 року у Росії, у березні 1917 року він повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч і став очолювати селянський союз. Одними з дій, яким сприяв Махно, було встановлення робітничого контролю на підприємствах, проведення нових виборів земств. Активна діяльність протягом 1917 року привела до того, що він зайняв пост голови земства, а потім головою з’їзду Рад.
Махно брав участь у багатьох з’їздах робочих, селян, конференціях анархістів. У 1918 році організував загін, який виступав проти уряду Української Держави, пізніше – партизанський загін для боротьби з німецькими військами. Потім відбувалися виступи проти режиму Петлюри, однак завершилися невдало.
У 1919 році, уклавши угоду з Червоною Армією, очолив бригаду військ проти денікінців. Висловлював незгоду з політикою більшовиків з деяких питань, потім розірвав стосунки із більшовиками, Червоною Армією, але продовжив протистояння з Денікіним.
Потім Махно очолив повстання, відбивши наступи Денікіна. У вересні 1919 року з ініціативи Махно була створена революційна повстанська армія. Він також розробив план дій для встановлення народної влади.
Махновщина – це рух, це багато людей. І Махно не був диктатором, не був лідером з необмеженою владою. У нього була правильна армія зі штабами, структурою. Його оточували не менш талановиті люди, з чудовим, у тому числі, військовим досвідом Першої світової війни.
З кінця листопада 1920 року до серпня 1921 року Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському узбережжю на Дон і у Поволжя. 28 серпня 1921 року Нестор Іванович разом із 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Деякий час він жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 року Махно був заарештований у введенні переговорів з радянськими дипломатичними дипломатами, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання у Західній Україні з наступним поєднанням цієї території до УРСС.
У кінці 1923 року Нестор Іванович був “за неясністю доказів” звільнений. Махно із сім’єю спочатку оселився у Торні, згодом у Данцигу, де постійно перебував під наглядом поліції. У квітні 1925 року приїхав до Парижа, де жив у Венсені і працював теслярем та робітником сцени паризької «Опера Гарньє» та в кіностудії Пате. Він підтримував активні зв’язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в “Анархическом веснике” та “Деле труда”.
У липні 1934 року помер від сухот, перебуваючи в лікарні Парижа. Урну з прахом Махна замуровано в стіні комунарів під номером 6685 у 87 відділі цвинтаря Пер-Лашез.
Роль Нестора Махна в історії України
В історії України Нестор Махно відіграв неоднозначну роль, а дискусії про цю особистість не припиняються й досі.
Його повстанські загони діяли проти австро-німецьких військ та армії гетьмана Скоропадського (1918), Директорії УНР, армії генерала Денікіна (1919) та Врангеля (1920). У віці 29 років він очолив самопроголошену «республіку вільних хліборобів» («Вільний район) на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Луганської і Донецької областей України з населенням близько семи мільйонів осіб, та створив повстанську армію – махновщину (у вільному перекладі «махнівський рух») – масовий рух українського селянства за встановлення анархічного комунізму у країні в період з 1918 до 1921 року. Він розігнав старе земство, очолив нове та оголосив себе комісаром Гуляйпільського району, сформував загін Чорна гвардія, який знову зайнявся експропріаціями.
У листопаді 1919 року він за своїм особистим наказом скасував радянські податки й декрети про націоналізацію землі. Замість радгоспів Махно заохочував селян на власний розсуд об’єднуватись або обробляти землю самотужки, вільно обмінюючись продуктами своєї праці. Нічого подібного запропонувати українським селянам тоді не міг ніхто – ні більшовики, ні білі, ні керманичі Української Народної Республіки.
Свою політичну програму Махно підкріплював щедрими «подарунками» селянам. Тільки в 1920-му році в Старобільську Махно роздав селянам більше 30 тисяч пудів зерна з радянських складів. Цілий тиждень дороги з міста були забиті підводами, на яких селяни вивозили його подарунки: хліб, мануфактуру, сільськогосподарський реманент. За допомогу повстанцям Махно платив одразу і щедро – золотою монетою. Цей аргумент безвідмовно діяв навіть там, куди влада й авторитет Махна не досягали. Наприклад, робітники Луганського патронного заводу (а Луганськ у той час контролювала радянська влада) продавали махновцям набої сотнями тисяч.
Якщо в 1917-му р. загін анархо-комуністів Гуляйполя нараховував лише 80 осіб, то на початку 1919-го р. під керівництвом Махна була 50-тисячна армія, основу котрої складали українські селяни. Разом з ними у повстанській армії воювали також загони кубанських і донських козаків, сибірських партизанів, німецьких колоністів, грецький полк і навіть єврейська чота. Армія добровольців Махна нагадувала козацьке військо, яке господарювало в українському степу двома століттями раніше. На відміну від генералів модерних армій, Махно втілював яскравий типаж козацького отамана – військового лідера, чия влада спирається не на статут, а на особистий авторитет.
Однією із причин невдачі махновщини є той факт, що до грудня 1919 року її вразила епідемія висипного тифу, яка паралізувала махновські сили, дозволивши Білому руху на короткий час відвоювати Катеринослав, а Червоній Армії – вторгнутися до регіону.
Легендарний Нестор Махно є суперечливою постаттю. У підсумку, він виявився блискучим воєначальником, але поганим політиком і ще гіршим будівничим своєї анархічної «держави». Та поза тим, він завжди був відважним українцем, органічним продуктом української селянської стихії з усіма її наївними мріями і сподіваннями. Власне, саме тому Махно, не досягши жодної зі своїх політичних цілей і зазнавши історичної поразки, все ж таки залишився у народній пам’яті українців. Він подарував українським селянам маленьку перемогу: наляканій радянській владі довелося відкласти колективізацію до 1930-х років.
Ушанування пам’яті
25 жовтня 2013 року Національним банком України введено в обіг пам’ятну монету «Нестор Махно».
Вулиці, які названі іменем Нестора Махна є у його рідному Гуляйполі, Дніпрі, Решетилівці, Нікополі, Покровську, Кривому Розі, Костянтинівці та інших містах України.
22 грудня 2006 року у Дніпрі на фасаді готелю «Асторія», де в 1919 році знаходився штаб Нестора Махна, була встановлена меморіальна дошка.
24 серпня 2009 року в Гуляйполі урочисто відкрито пам’ятник Нестору Івановичу Махну.
25 липня 2009 року з нагоди 75-річчя від дня смерті Нестора Махна в Нікополі теж було встановлено пам’ятник Нестору Махну.
Про Нестора Махна написано багато художніх книг, складено чимало пісень, знято фільмів.
Бібліографія:
Махно Н. Воспоминания в 3-х кн.– К.: Україна, 1991.– (Репринт: Париж: 1929–1936.– Т. 1.– 215 с.; Т. 2–3.– 184 с.).
* * *
Аршинов П.А. История махновського движения (1918–1921).– Запорожье: Дикое поле, 1995.– 248 с.– (Репринт: Берлин, 1923.– 434 с.).
Белаш А. В. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование.– К.: РВЦ «Проза», 1993.– 592 с.
Волковинський В. М. Батько Махно.– К.: Т-во «Знання» України, 1992.– 47 с.
Волковинський В. Нестор Махно проти усіх влад і режимів // Сторінки історії України: ХХ ст.– К., 1992.
Ковтонюк Б., Ковтонюк Л. Нестор Махно: біографічний довідник.– Дніпропетровськ, 2010.– 80.
Н. Махно и махновское движение. Из истории повстанческого движения в катеринославской губернии: Сб. документов и материалов.– Днепропетровск: АО «DAES», 1993.– 76 с.
Стеценко С. Повстанське військо Нестора Махна: тактика дій в основних видах бою.– К., 2005.
Чабан М. Великі в Катеринославі-Дніпропетровську. Нестор Махно // Дніпропетровськ: минуле і сучасне: Оповіді про пам’ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська, їх творців і художників.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 369–372.
* * *
Гусейнов Г. Скрипаля чути віддаля // Гусейнов Г. Піщаний брід і його околиці: [документальні повісті].– Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2007.– С. 123–293.
Ніколаєв О. Перший з-поміж рівних: Роман.– Дніпропетровськ: УкО ІМА-прес, 2000.– 152 с. (Пер. з рос.).
Савельєв В. Махно. Остання правда: Повість-есе.– К.: Укр. центр духов. культури, 1997.– С. 241–312.
Чапленко В. Українці: Повість.– Нью-Йорк, 1960.– 177 с
Інформація з ресурсів ІНТЕРНЕТ
