2 жовтня минає 30 років від початку Революції на граніті. 1990 року в Києві, на Майдані, який тоді мав назву Площа Жовтневої революції, з’явилися намети. Це був відкритий виступ проти останнього комуністичного уряду радянської України, що став початком кінця радянської дійсності. «Революція на граніті», яка була організована силами студентства, не мала на той час аналогів у всій Європі.
Група студентів, переважно з київських та львівських вишів, оголосила голодування і висунула політичні вимоги:
- дострокове припинення повноваження Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року;
- відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола;
- прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ;
- недопущення підписання нового Союзного договору;
- повернення в Україну солдатів, які проходять строкову службу за межами держави, і забезпечення проходження служби на території республіки юнакам подальших призовів.
За кілька днів наметове містечко розрослося до кількох сотень його постійних мешканців та кількох тисяч тих, хто щодня збирався на Майдані, з них 137 тримали голодування від одного до 12 днів. До протестувальників приєдналися студенти з інших вишів, молодь підтримали кияни. Так починалася перша в новітній історії України широкомасштабна акція спротиву, яка дістала назву «Революція на граніті».
Для самих учасників цієї революції це була не юнацька романтика чи якийсь екстремізм, а свідома громадянська позиція. «Я ні на що не розраховувала, йшла за принципом «Я не можу туди не піти, бо я маю бути там», – розповідає Людмила Гридковець, яка витримала десять днів. – Ми не були екстремістами, тут була любов до Батьківщини, любов до людей, і це багато що дало».
Дуже великою була підтримка простих киян. Людмила Гридковець досі згадує дідуся, який, побачивши студентів, почав знімати із себе куртку, светра. «Я йому: «Діду, та вас жінка додому не пустить». А він: «Якщо цього не зроблю, то з якою совістю житиму?» Ця доброта, ця щира віддача – то справді було дивовижно. У такі моменти ти починав розуміти, що на цьому світі живеш не даремно», – розповідає Людмила. А Ярина Скуратівська згадує іншого пенсіонера, який приніс на Майдан всю свою пенсію і всі заощадження. «В ті часи суцільних дефіцитів важко було собі уявити, як можна було віддати все. Але часи були чорно-білі, такі ж напружені, як і 2013-й», – ділиться Ярина.
Голодування тривало 16 днів, але кардинально змінило обличчя тодішньої, багато в чому ще радянської, України. Письменник Олесь Гончар після того, як комуністична частина Верховної Ради відмовилася підтримати студентів, демонстративно поклав свій партійний квиток.
Студентське голодування в Києві з політичними вимогами стало шоком не лише для України, а й для всього тодішнього Радянського Союзу.
Студентське голодування було першою та однією з найуспішніших політичних акцій, з якої почалася нова сторінка в історії України. Ще одна спроба повторити успіх була зроблена через два роки. З 6 по 23 жовтня 1992 року на Майдані студенти знову розбили наметове містечко й оголосили голодування, вимагаючи відставки уряду та реформ. Акція також завершилася частковою перемогою: відставкою тодішнього прем’єра Вітольда Фокіна, що був призначений на місце Віталія Масола, та обіцянками кардинальних змін від Леоніда Кучми, який став новим прем’єр-міністром. Однак і ці обіцянки не були реалізовані повною мірою.
Саме «Революція на граніті» та подальші події стали поштовхом до перейменування Площі Жовтневої революції на Майдан Незалежності, що офіційно було закріплене в Рішенні виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 26 серпня 1991 року № 524.
Світлана Голодова, завідуюча відділом НБ,
за матеріалами Українського
інституту національної пам’яті
