Поезія… Вона хвилює, дарує насолоду, плекає високі почуття, збагачує духовність. Під час війни, поезія – це літопис війни.
Війна випробовує поезію на справжність і ставить під сумнів саме її існування, натомість сила поезії в тому, що вона допомагає берегти в людині в людині людське, давати їй силу протистояти та опиратися злу і руйнуванню, стає прихистком зневіреним і надією тим, чиї втрати більші за їхні внутрішні ресурси. Поезія може бути домом для того, хто втратив дім. Поезія може бути хрестом на могилі того, чиє тіло ніколи не знайдуть і не поховають. Поезія може бути свідченням про чудо і свідченням для тих, що не досвідчили. Силу поезії під час війни надає людина, яка цю війну переживає.
Сучасна українська поезія зараз перебуває в стані аномального росту (це такий стан, який буває у дерева, коли зрізати критичну для його виживання кількість гілок). Всі процеси, які зараз відбуваються, від найсильніших і найвершинніших явищ – до сповідальної, усе це унікальні процеси, які надовго потім визначатимуть обличчя нашої поезії.
