«Я вкрию садом увесь світ» – цим гаслом Володимир Левкович Симиренко керувався упродовж всього свого життя.
Постать видатного українського вченого-садівника, помолога та організатора вітчизняної садівничої науки професора Володимира Симиренка – одна з найбільш яскравих та найбільш трагічних в історії світової науки ХХ століття.
29 грудня цього року виповнюється 130 років від дня народження Володимира Левковича Симиренка. Володимир Левкович народився 18 (29) грудня 1891 року у родинній садибі Платонів хутір, розташованій за кілька кілометрів від містечка Городище Київської (нині Черкаської) області. Син відомого українського вченого-помолога, селекціонера-плодовода Левка Симиренка, онук українського промисловця-цукрозаводчика і садівника – Платона Симиренка, правнук одного з перших в Україні підприємців-цукрозаводчиків Федора Степановича Симиренка.
З цієї нагоди наукова бібліотека підготувала тематичну виставку «Володимир Симиренко – гордість українського садівництва», на якій представлено статті з часописів «Овощи и фрукты», «Огородник» та «Світогляд», де можна ознайомитися з науковими доробками та публікаціями про яскраву особистість в українській біологічній науці та в науковому садівництві, професора Володимира Симиренка. Науково-популярна книга Юрія Ковтуна «Сузір’я Симиренків» присвячена дослідженню виникнення і зростання родовідного древа славної династії Симиренків. У книзі автора Петра Вольвача «Л. П. Симиренко – фундатор українського промислового садівництва» розповідається про життя, самовіддану працю та величезний внесок у світову науку батька Володимира, Левка Платоновича Симиренка. У фондах наукової бібліотеки представлена фундаментальна тритомна праця Л. П. Симиренка «Помология», ілюстрована чудовими, майстерно виконаними акварельними малюнками плодів.
Разом з батьком Володимир створив світового рівня унікальну українську садівничу школу. Мліївська садово-городня дослідна станція, а згодом і перший у країні Всесоюзний інститут південних плодових та ягідних культур стали головним методичним центром тогочасного Союзу з питань садівництва. Симиренківська наукова школа в Україні у 20-30 роки була єдиним осередком наукового спротиву більшовицькій профанації науки і поширенню в Україні «мічурінізації». Принциповий науковий диспут професора Володимира Симиренка з Іваном Мічуріним закінчився трагічно. У 1933 році В. Л. Симиренка зарештували, а у 1937 розстріляли, як ворога народу, влада репресувала не лише багатющу творчу спадщину двох великих українських вчених-садівників (батька і сина), але й викреслила з української історії всю славетну симиренківську родину. Місцем захоронення Володимира Левковича вважається урочище «Солянка» у міській зоні Курська. Цими варварськими діями в Україні (та й у всьому Союзі) генетику було не лише відкинуто назад на багато десятиліть – вона просто загинула разом зі своїми творцями. Одразу після розстрілу із бібліотек було вилучено і знищено всі праці Володимира Симиренка (хоча його на вимогу родичів і світової громадськості реабілітували ще у 1957 р.).
Як пізніше справедливо написав симиренкознавець, вчений Петро Вольвач, Володимира Львовича Симиренка звинуватили не у протидії мічурінській псевдонауці і не у теоретичних розбіжностях з Мічуріним щодо методів селекції. На той час він виявився ідеальною постаттю для створення з нього «керівника злочинної шкідницької антирадянської організації». За цією справою у 1933 році проходили тисячі вчених агрономів, ветеринарів, інженерів та простих колгоспників». Грандіозний удар Сталіна по сільськогосподарській науці було передусім завдано по великій житниці Європи – Україні.
Дружині і дітям Володимира Левковича, вдалося врятуватися і втекти із радянського сталінського пекла. Після довгих випробувань вони знайшли свій дім у Канаді.
Незважаючи на страшні й жорстокі випробування, яким 20 століття піддало Україну і її народ, її талант невичерпний; династія Симиренків виявилася незнищенною і продовжує жити всупереч усьому. Такий шлях всієї України – місце батьків займають їх діти.
Настав час і українці звертаються обличчям і серцем до своїх предків, повертають їх із забуття, вивчають їхню спадщину, намагаються відродити славу України як житниці, що експортувала до інших країн не лише пшеницю і цукор, а й надзвичайно смачні фрукти та овочі.
Наталя Ломейко,
провідний бібліотекар
